Цей період можна характеризувати як передісторію Бабиного Яру, коли у природний спосіб виникала та сцена, на якій у подальшому розігруватимуться численні трагедії та драми.
Бабин Яр – урочище в північно-західній частині Києва, розташоване на території від сучасної вул. Дорогожицької до Куренівки (вул. Фрунзе) та між районами Лук’янівка і Сирець. До сучасної забудови тут був один з найбільших у Києві ярів – довжиною близько 2,5 км, глибиною до 30 м. По його дну протікав Кирилівський струмок.
Історія Бабиного Яру та Дорогожицького некрополю починається з середини III тисячоліття до нашої ери, коли на Кирилівських висотах виникають поселення, які належали до пізньої трипільської культури. Поряд із ними створювався й перший некрополь – курганні поховання, залишки котрих збереглися й донині, але досі не стали об’єктом археологічного дослідження.
Після цього настає довга пауза, що переривається за часів Княжої доби, коли у «Літописі руському» неодноразово згадуються Дорогожичі. Ця місцевість, розташована у передмісті Києва, де сходилися шляхи з Вишгорода, Чернігова, Новгорода, Смоленська та інших міст, неодноразово ставала рубежем оборони Києва під час сутичок князів. У середині XII ст. княжна Марія – донька Мстислава Великого та дружина київського князя Всеволода Ольговича – збудувала тут Кирилівську церкву й однойменний монастир.
Бабин Яр отримав свою назву понад 600 років тому, 1401 р., коли власниця землі біля нього, баба-шинкарка, заповіла її домініканському монастирю. Відтак Яр було названо Бабиним, або, як упродовж XV–XVII ст., – урочищем Бісова (Шалена) Баба. Назва урочища Реп’яхів Яр пов’язана з характером місцевої рослинності (великими заростями реп’яхів).
Другий період передісторії Бабиного Яру та історичного некрополю навколо нього пов’язаний із виникненням уздовж нього низки кладовищ. Початок йому було покладено наприкінці XVIII ст., після того, як 1787 р. у спорудах закритого Кирилівського монастиря було розміщено богадільню та лікарню для душевнохворих. Поруч із ними почав формуватися цвинтар для померлих у цих закладах, а 1871 р. його значно розширили й перетворили на міське кладовище. Невдовзі, 1878 р., було ухвалено рішення про створення за Бабиним Яром ще одного міського кладовища – Лук’янівського.
На початку ХХ ст. було відведено ділянку під Братське кладовище, що містилося поблизу верхів’я Бабиного Яру. Тут спочатку ховали померлих солдатів київського гарнізону, а згодом – загиблих під час Першої світової та громадянської воєн. На ньому 1910 р. було відведено ділянки євангелістам і католикам-маріавітам. Ще три конфесійні кладовища виникли далі на північ, між річищами Бабиного й Реп’яхового ярів: 1894 р. – Єврейське, що межувало з Кирилівським православним, 1902 р. – Караїмське і Магометанське.
Цей багатонаціональний та багатоконфесійний некрополь став ніби мирним прообразом тієї страхітливої домовини, на яку невдовзі буде перетворено Бабин Яр. Але з’явився тут і перший провісник моторошної долі київських євреїв – 1907 р. на Єврейському цвинтарі у братній могилі було поховано жертв погрому.
Третій період передісторії Яру та некрополю припадає на принципово нову добу. За царських часів Київ існував та розвивався у межах традиційного суспільства й християнської цивілізації. Після потрясінь 1917–1920 рр. місто опинилося у складі держави, яка повністю відкинула звичні уявлення про Бога, духовне буття людей, життя й смерть. Для Бабиного Яру та Дорогожицького некрополю це мало два наслідки, які стали до певної міри моделлю того, що відбулося тут у середині та другій половині ХХ ст. По-перше, утилітарний погляд на розвиток Києва викликав появу низки планів із перетворення Яру та прилеглих до нього кладовищ на парк. Найбільш цілісного вигляду це набуло в Генеральному плані реконструкції міста, розробленому після перенесення 1934 р. із Харкова до Києва столиці УСРР. Згідно з цим документом, на території Бабиного Яру, Лук’янівського й Єврейського кладовищ передбачалося створення парку культури і відпочинку Лук’янівського району міста. До війни цей план не встигли втілити у життя.
У довоєнний період це місце вперше почало пов’язуватися з репресіями тоталітарного режиму. Під час Голодомору 1932–1933 рр. на території Братського кладовища було вирито могилу, куди скидали трупи людей, які помирали від голоду просто на вулицях Києва. Поряд, на Лук’янівському кладовищі, ховали розстріляних НКВС (декого з них вбивали прямо на місці).
Масовий розстріл євреїв восени 1941 р.
Невдовзі після початку німецько-радянської війни 1941–1945 рр. відбулися події, які вивели Бабин Яр на авансцену світової історії.
Німецькі війська зайняли Київ 19 вересня 1941 р. 24 вересня у центрі міста почалися вибухи: радянські диверсанти підривали будинки, в яких розташовувалися представники окупаційної адміністрації. Вони тривали декілька днів, зокрема, було майже знищено центральну вулицю Києва – Хрещатик. Нацисти використали це як привід для проведення показової акції зі знищення євреїв, яких було звинувачено у вибухах і пожежах.
28 вересня по місту розклеїли оголошення російською, українською та німецькою мовами: «Наказується всім жидам міста Києва і околиць зібратися в понеділок дня 29 вересня 1941 року до год. 8 ранку при вул. Мельникова – Доктерівській [правильна назва Дегтярівська] (коло кладовища). Всі повинні забрати з собою документи, гроші, білизну та інше. Хто не підпорядкується цьому розпорядженню буде розстріляний. Хто займе жидівське мешкання або розграбує предмети з тих мешкань, буде розстріляний».
29 вересня 1941 р. колони євреїв, в основному жінок, старих і дітей з валізами з усіх районів міста, прибули на Лук’янівську площу і рушили далі в бік Бабиного Яру. Більшість жертв навіть не підозрювали, що відбувається, поки не ставало занадто пізно. Тим більше, що окупанти пустили чутки про нібито заплановане вивезення євреїв з міста. Після проходу загорожі з колючого дроту перед розвилкою Мельникова і Дорогожицької шляху назад вже не було. Біля Братського кладовища у людей відбирали речі, документи і коштовності й спрямовували їх колонами до Яру. На майданчику біля самого урвища їх змушували роздягатися догола, спускатися до яру, лягати долілиць, а потім вбивали пострілами у потилицю. У цей день було страчено 22 тисячі людей. Тих, кого не встигли розстріляти, на ніч замкнули у гаражах танкоремонтного господарства на розі вулиць Мельникова і Дорогожицької. Упродовж двох днів, 29–30 вересня 1941 р., за німецькими даними, було страчено 33 771 осіб. Після розстрілів німці підірвали схили яру.
Шлях євреїв 29 вересня 1941 р. спочатку вулицею Мельникова від Лук’янівської площі, а далі повз Братський та Лук’янівський цвинтарі до самого Бабиного Яру, став київською Via Dolorosa – Шляхом Скорботи, який має бути позначений на мапі міста.
Розстріли євреїв не завершилися того дня, так само, як не закінчилася їхня жалобна хода до Бабиного Яру. Різниця полягала лише в тому, що в наступні дні їх одразу збирали у гаражах, а потім вантажівками відвозили до місця страти. Усього до середини листопада було розстріляно близько 65 тис. київських євреїв. Темп цих акцій ставав дедалі повільнішим, а населення поступово звикало до того, що у Бабиному Яру весь час відбуваються страти.
Багатьох євреїв, які намагалися сховатися від розстрілів, видали сусіди та колишні знайомі; їх заарештовувала та передавала нацистам місцева українська допоміжна поліція. Разом із тим, сотні українців, Праведників Бабиного Яру, з великим ризиком для власного життя та життя своїх родин рятували євреїв від загибелі, переховуючи їх у власних домівках. На сьогодні українськими вченими встановлено імена понад 600 таких героїв. Їхній подвиг має бути вшановано.
Два роки окупації
Але кульмінація вбивств 29 вересня не має означати знехтування інших жертв нацизму. Серед них: радянські військовополонені (насамперед, комісари, комуністи, євреї), роми, цивільні комуністи і націоналісти, радянське і українське підпілля, в’язні Сирецького концтабору, душевнохворі з лікарні ім. Павлова (колишня Кирилівська), заручники з числа пересічних киян, священнослужителі та міська інтелігенція.
Перші розстріли в Бабиному Яру відбулися наступного дня після вступу Вермахту. 20 вересня 1941 р. тут вже почали страчувати радянських військовополонених. Ці розстріли тривали до початку жовтня. Жертв возили до Бабиного Яру з особливого відділення табору для військовополонених, що було розташоване на стадіоні «Зеніт» (сучасний «Старт»). У ньому утримували військовополонених-євреїв, політруків і комісарів, а потім і заручників з числа киян, половину з яких також складали євреї.
З жовтня нацисти почали розстріли й інших груп. 13 жовтня було розстріляно 308 євреїв-пацієнтів лікарні ім. Павлова, а впродовж 1942 р. – ще понад 800 пацієнтів інших національностей. Лікарню використовували як шпиталь для радянських військовополонених, декілька тисяч з яких було розстріляно або померло (і було поховано поруч) через голод, холод і тиф.
Упродовж жовтня–листопада за наказом коменданта міста у Бабиному Яру було страчено ще понад 800 заручників з числа місцевих мешканців. Приблизно в цей самий час у Бабиному Яру було знищено два ромських табори, близько 100 чоловіків, жінок, старих і дітей.
Взимку 1941/1942 рр. основним місцем розстрілів і поховань став протитанковий рів поблизу верхів’я Бабиного Яру. Особливо запам’яталася місцевим мешканцям страта тут декількох десятків моряків Червоного флоту.
Починаючи з грудня 1941 р. нацисти починають страчувати у Бабиному Яру українських націоналістів, переважно з ОУН під проводом полковника А. Мельника. Серед них поетеса О. Теліга, голова Київської міської адміністрації, а також один з організаторів місцевої поліції, який особисто врятував єврейського хлопчика під час вересневих розстрілів. Усього впродовж окупації було страчено 621 українського патріота.
У травні 1942 р. у Бабиному Яру було страчено декілька тисяч комуністів, які залишилися в Києві та восени 1941 р. пройшли офіційну реєстрацію.
Навесні 1942 р. поруч із Бабиним Яром, на території колишніх російських, а згодом радянських літніх військових таборів виникає Сирецький концтабір, де спочатку утримували радянських військовополонених, а згодом й усіх інших ворогів нацистського режиму: підпільників, комуністів, націоналістів, євреїв, карних злочинців. З них 5 тис. було страчено або загинуло через нелюдські умови і поховано у Яру або в ямах на території табору. Серед вбитих були і чотири футболісти київського «Динамо», які брали участь у переможних матчах з німецькими командами.
Одночасно з в’язниці поліції безпеки та СД на вул. Короленка до Бабиного Яру усі два роки щоп’ятниці привозили одну-дві закриті вантажівки зі страченими. Багато з них було отруєно за допомогою т.зв. «газенвагенів».
У серпні 1943 р. спеціальній команді, складеній з декількох сотень ув’язнених Сирецького табору під наглядом нацистів було доручено викопувати трупи у Бабиному Яру, протитанковому рові та біля Павлівської лікарні, спалювати їх на великих відкритих печах, кістки подрібнювати, а попіл розсипати по всьому яру. В такий спосіб окупанти намагалися приховати свій злочин. Але 29 вересня 1943 р. в’язні вчинили заколот. Близько 20 з них вдалося втекти, а потім повідомити про жахіття, свідками й учасниками якого вони були.
Саме їхні свідчення покладено в основу висновку радянської Надзвичайної державної комісії, яка розслідувала обставини злочинів у Бабиному Яру. У січні 1944 року комісія опублікувала звіт, з якого випливало, що в Бабиному Яру та навколо нього впродовж двох років нацистської окупації було вбито та поховано близько 90–100 тисяч жертв. Однак звіт оминув будь-яку згадку про євреїв і не включав задокументовану комісією оцінку того, що вони склали близько 70 тисяч жертв у Бабиному Яру.
Наступний період історії Яру характеризується його перетворенням на місце забуття. У той же час громадськість боролася за увічнення пам’яті розстріляних євреїв з комуністичною владою, яка прагнула цю пам’ять спочатку знищити, а згодом спотворити. Її засобами були заборона зібрань, цензура, арешти, знищення самого яру та навколишніх кладовищ. Радянське керівництво послідовно відмовлялося визнати, що масове вбивство вересня 1941 року становило собою ні з чим не порівняний військовий злочин, а саме, спробу вбити кожного єврея, який на той час перебував у місці. Відтак, було заборонено будь-яке справжнє вшанування пам’яті жертв Бабиного Яру.
6 листопада 1943 р. Київ було звільнено від нацистської окупації. Місцева радянська влада з її зневажливим ставленням до поховань послідовно намагалася перетворити Бабин Яр разом із навколишнім історичним некрополем на спортивно-паркову зону. Автором цього проекту був головний архітектор Києва у перші повоєнні роки А. Власов, що не завадило йому одночасно створити проект пам’ятника жертвам Бабиного Яру, який втім не був зведений. Спортивно-паркову зону реалізували лише фрагментарно. Було прокладено нові вулиці, цвинтарі знищено та частково забудовано.
Разом із тим у цей період навколо Бабиного Яру виникають два нових цвинтарі – Військовий, на місці колишнього Братського, та кладовище німецьких військовополонених (знаходиться біля сучасної станції метро «Сирець»), яких після війни продовжували утримувати у колишньому Сирецькому концтаборі. Тут поховано майже 250 німецьких військовополонених, які померли в Сирецькому таборі впродовж 1944–1949 рр.
1950 р. міська влада вирішила заповнити Бабин Яр відходами виробництва Петровських цегельних заводів, а потім прокласти там дві магістралі. Одна з них, продовження вул. Мельникова, розрізала Бабин Яр на дві нерівні частини – велику північну і малу південну. Південну було перетворено на сквер, частину якого згодом було відведено під гаражі. Північну частину Бабиного Яру частково було використано під будівництво житлового масиву Сирець, частково – під спортивний комплекс і парк.
1952 р. із цегельних заводів у Яр почали заливати пульпу, що закачувалася туди впродовж майже десяти наступних років. Яр у середній частині було перегороджено земляною дамбою, але параметри її валу і пропускна спроможність дренажної системи не відповідали нормам безпеки. 13 березня 1961 р. дамба, яка захищала житлові забудови, зламалась та у бік Куренівки обрушився грязьовий потік близько 20 метрів шириною і 14 метрів заввишки, зносячи будівлі, автомобілі і людей. Рідина швидко затверділа і утворила кам’яний шар чотирьох метрів, із загальним обсягом 600 тис. м3.
Рідкою пульпою було залито площу близько 30 га, зруйновано понад 30 будівель, практично повністю знищено трамвайне депо ім. Красіна. Влада вирішила приховати масштаб трагедії. У цей день міжміський та міжнародний зв’язок в Києві було відключено. Офіційний звіт передали по радіо тільки 16 березня, не згадуючи жертв. Кількість загиблих людей досі не встановлено. В офіційних джерелах йшлося про 145 осіб, серед яких 31 працівник Трамвайного депо ім. Красіна. За оцінками істориків, ця кількість може становити до 1,5 тисячі чоловік.
З початку 1960-х років на тлі «відлиги» поновилися спроби громадськості гідно вшанувати пам’ять загиблих. Апогеєм їх став несанкціонований масовий мітинг, організований молодими київськими єврейськими активістами, що відбувся у Бабиному Яру 29 вересня 1966 р. – у 25-ту річницю початку масових розстрілів київських євреїв. Мітинги відбувались і в наступні роки. На них виступали відомі представники київської інтелігенції – не лише євреї, а й українці та росіяни, такі як письменники і критики І. Дзюба, В. Некрасов, Б. Антоненко-Давидович. Вони говорили саме про трагедію єврейського народу в Бабиному Яру. Зокрема, Дзюба говорив про обов'язок українців боротися з антисемітизмом, який все ще існував серед них, і про необхідність з боку євреїв проявляти повагу до українців.
У липні 1976 року, майже через десять років після неофіційного вшанування 1966 року, радянська влада зрештою встановила на ділянці великий бронзовий пам'ятник «Радянським громадянам і військовополоненим, розстріляним німецько-фашистськими окупантами» у 1941-1943 рр. На пам'ятнику не було жодної згадки про євреїв, а офіційні вшанування на цьому місці у наступні роки були явною спробою упередити зібрання «націоналістично налаштованих громадян-євреїв».
Одночасно з 1960-х років тривало знищення історичного некрополя. У 1962 р. було ухвалено рішення про ліквідацію Єврейського та Караїмського кладовищ. На місці колишнього Братського кладовища 1973 р. було збудовано телевежу, на Єврейському – телецентр, партархів (сучасний Київський обласний архів), спортивний комплекс «Авангард».
У вересні 1991 року, через місяць після оголошення Україною незалежності, відбулося перше офіційне українське загальнонаціональне вшанування пам'яті жертв трагедії. Майбутній перший Президент України, а на той час голова Верховної ради УРСР Леонід Кравчук сказав, що доречно «попросити вибачення в єврейського народу, проти якого було скоєно так багато несправедливостей у нашій історії». Це вибачення аж ніяк не було популярним, тому було вирішено його не публікувати. Разом з тим, на радянському пам'ятнику було додано тексти російською мовою та ідишем, а в іншому місці, на віддаленні від території, де відбувалися розстріли, єврейська громада встановила бронзову менору. Після цього було встановлено інші пам'ятні знаки, включаючи дерев'яний хрест, встановлений Організацією українських націоналістів; хрести в пам'ять православних священників і ченців, яких теж було тут розстріляно; пам'ятник дітям, вбитим у Бабиному Яру; а також близько 25 інших пам'ятників окремим особам чи групам.
Конкретними прикладами бездумного планування та безвідповідального ставлення до цієї історичної території є будівництво прилеглих районів із висипом будівельного сміття в Бабин Яр та відкриття 2000 р. станції метро «Дорогожичі» в колишньому епіцентрі масових розстрілів.
Додаткової напруги вносять численні проекти зведення у Бабиному Яру та на території прилеглих кладовищ меморіальних та псевдомеморіальних споруд, як-от музеїв, меморіальних комплексів, общинних центрів, що раз у раз виникають у громадському та архітектурному середовищі.
Чверть сторіччя історії Бабиного Яру в незалежній Українській державі дали ясно зрозуміти, що українському суспільству поки не вдалося примиритися з фактами свого болючого минулого та подолати тенденцію політизувати це минуле. Ба більше, крім міжетнічної та міжобщинної конкуренції, і український народ, і єврейська спільнота мали внутрішні протиріччя щодо того, як краще загоїти рани минулого та побудувати стабільне спільне майбутнє. Це розділення було значною мірою подолано в результаті Революції гідності 2013-2014 рр., яка надала важливі приклади міжнаціональної та міжконфесійної солідарності та зробила внесок до зміцнення відносин між українцями та євреями.
Такий поступ у взаєморозумінні дає можливість звернутися і до питань трагічного минулого. Однак колишня територія розстрілів ще далеко не стала простором гідного вшанування пам'яті жертв Бабиного Яру.
